Прив'язаність

Тема стосунків часто приводить людей в психотерапію. Адже в тому місці де “я” перетинається з “іншими” розсташоване ціле поле для виникнення непорозумінь.

І без цього ніяк, бо не можуть дві різні людини (а, так вже сталось - всі ми різні) однаково відчувати чи думати.

Мова йде і про романтичні стосунки, і батьківські, і дружні, і робочі...

Якими б вони не були, у великій мірі, це про те, як “я” вмію переживати близькість, прив’язуватись до людей, робити їх значимими в своєму житті.

Ідея про те, що “моє” вміння будувати та переживати прив’язаність до “іншого” формується ще в дитинстві, давно нікого не дивує. Ця ідея лежала в основі теорії прив’язаності.

Теорію прив'язаності розробив Дж. Боулбі.⠀

Боулбі припустив, що дитина відчуває інстинктивну потребу залишатися поруч з мамою (або батьком), до якої (або якого) в неї з'являється прив’язанiсть. Тип прив'язаності залежить від відносин з матір’ю, тобто визначається чутливістю матері до потреб дитини, її ніжністю та турботою.⠀

Боулбі дійшов до висновку, що існує фактичний зв’язок між якістю прив’язаності в ранньому віці та подальшими успіхами людини в спілкуванні, сімейному житті, кар’єрі.

Тип прив’язаності формується з народження до 5-ти років. Особливо вразливий період до 3-х років. Спосіб прив’язаності закарбовується на тілесному рівні, і далі досвід відтворюється та повторюється кожного разу в стосунках з іншими важливими людьми в нашому житті.

Мері Ейнсворт розширила теорію Боулбі і припустила, що якість прив'язаності в дітей абсолютно різна і що саме ця якість впливає на наше подальше життя. Вона провела експеримент під назвою «Незнайома ситуація».⠀

В ході експерименту, мама з дитиною заходили в незнайоме приміщення, де було багато іграшок. Якийсь час мама грала з дитиною, а потім виходила з кімнати. За реакцією на відсутність матері, поведінкою під час відсутності і головне за тим як малюк зустрічав маму – вирізнили 4 типи прив'язаності, а саме: безпечний (надійний), тривожно уникаючий, тривожно амбівалентний, дезорганізований. ⠀

Надійний тип прив'язаності⠀

В експерименті, це ті діти, які помічають, коли мама йде, можуть плакати, але відпускають і здатні досліджувати світ, грати з іншими дорослими. Коли мама повертається — радіють. Тобто дозволяють мамі йти, приймають, коли повертається, повторно з нею зв’язуються. ⠀

Тривожно-уникаючий тип⠀

В експерименті у таких дітей немає впевненості, що мама “включена” і доступна. Коли мама йде, вони майже не плачуть. Тихенько продовжують гратися. Коли мама приходить, вони помічають, але ніяк не реагують. Батьки вважають таких дітей самостійними і чемними. Насправді, рівень кортизолу (гормону стресу) у таких дітей зашкалював. Цікаво, що він був однаково високим коли мама була поруч і коли йшла. Тобто такі діти не мають відчуття безпеки.⠀

Тривожно-амбівалентний тип⠀

Коли мама йде, діти з амбівалентним типом прив'язаності плачуть і дуже важко переносять розлуку. У них слабкий або відсутній інтерес до гри, не прагнуть нікуди, тому що не відчувають себе в безпеці. Якщо їх хтось бере на руки, починають битися. Коли мама повертається – вони раді, але водночас не приймають її, зляться, ображаються. До гри не можуть повернутися. Такі діти прагнуть любові та прив'язаності, проте так само сильно цього бояться, відчувають що стосунок небезпечний. Для опису цього типу підійде фраза: "Йди сюди, стій на місці"

Дезорганізований тип прив'язаності

В експерименті, реакцію дітей на зникнення мами достеменно неможливо передбачити. Вони можуть плакати, кричати, битися об підлогу, завмирати. Одна і та ж дитина кожного разу може поводитися раз по-різному. Виникають два, завжди розірвані бажання - “бігти від” та “бігти до” мами.

Так, мова іде про дітей, та чи не всі ми родом звідти - з дитинства?