Блог /

Голодомор, як психологічна травма народу та когнітивно-поведінкові наслідки

голодомор

Чи ви вірите, що негативний досвід з минулого може бути причиною психологічних обмежень чи поведінки яка йде в розріз з безпечною реальністю?

Споглядаючи на запалені на площах, у вікнах і в більшості на аватарках свічки в пам'ять про жертв голодомору, я думав собі про українців: чому для нас так важливо пам'ятати про цей голод і як це може стосуватись саме мене?

Але ідея цієї статті народилась раніше: подорожуючи в потязі я спостерігав за поведінкою людей і помітив що в пострадянських країнах і зокрема в Україні є певна тенденція, яку я не бачив в інших: тільки потяг рушає з місця, всі починають виймати з сумок варені яйця, курку чи бутерброди і всяку іншу наперед приготовлену їжу і привселюдно її споживати, при тому, що це не залежало від тривалості поїздки: їдеш 30 хвилин чи більше 12 годин. Я помітив, що ця логіка майже все загальна і чим старше людина, тим частіше можеш таке побачити, і майже не зустрічається в інших країнах.мене здивувала така ментальна риса, цілком очевидно що таке відношення до їжі є нелогічним, адже можливостей знайти їжу після зупинки потяга в сучасному світі не складає жодних проблем та залишатись без їжі 3-4 години цілком фізіологічно... на обличчі кожного ,я не побачив якогось страху чи хвилювання, однак всі поводились так ніби боялись, що залишаться без їжі... Було очевидно, що така стійка поведінка базується на якомусь підсвідомому досвіді, поза межами поточної ситуації.

Але що могло спричинити такі зміни в способі мислення та поведінки?

Тож спробуємо заглянути в психіку. Відчуття голоду та потреба в пошуку їжі є одним з базових речей, поряд з сексуальним потягом, диханням, серцебиттям і включеною свідомістю, від яких безпосередньо залежить наше життя чи смерть... Депривація від їжі є потужним психотравмуючим фактором, оскільки залишитись без їжі означає померти... Випадки людей, які пережили голод часто описують зміни в психіці на користь формування способів поведінки спрямованих на накопичення запасів їжі, які супроводжували їх до кінця життя. Історії людей, які пережили голод часто рясніють описами, як ті все життя ховали сухарі під ліжком, незважаючи що вдома було вдосталь їжі. Чи може поведінка помічена в потязі бути наслідком неусвідомленого страху померти від голоду? Ніколи не зможемо знати напевно, однак, якщо так, то відповідь на це,як і на чому для нас святкування це обов'язково набитий їжею доверху стіл, звичка заповнювати погреби консервацією, з якої більше половини ми не використаємо, чи чому так важливо старанно збирати зі стола крихти хліба «бо так прийнято», і ще багато іншого вкоріненого в нашій ментальності, повинна бути десь в історії. Роздуми над цими спостереженнями наштовхнули мене на думку що причиною могла бути тільки потужна психологічна травма.

Безсумнівно що голодомор 32-33 можна вважати психологічною травмою українського народу. Я не знайшов іншої відповіді. Ми не зазнали голоду однак ця логіка, цей страх залишитись голодним, працює й досі, передавшись нам від наших батьків яким передали бабусі/дідусі, які були безпосередніми жертвами терору. Ми вдячні що за останні роки так багато зроблено для усвідомлення цього лиха, яке відбувалось саме з нами, і наслідки відголоски якого ми часто переживаємо ще й досі. Надіюсь що ця стаття може бути ще одним маленьким кроком до ще більшого розуміння нас, і нашого зцілення. можливо ми зможемо відійти від страху залишитись голодними і більше ділитись «хлібом» з іншими.

Автор: Михайло Костюк психотерапевт